sanaravena

26.10.2009

Від’їзд відкладається все далі. Хоча мені вже сняться кошмари про те, як я збираю речі.
Сьогодні я проспала годин 15, реагуючи божевільно гіркими сльозами, на будь-яке намагання мене розбудити.Вчора, відвідваши семінар про формування чоловіка і жінки з моменту зачаття, весь час, що лишився до ночі боролася з мріями минулого, минулими переживаннями щодо майбутнього, постійно, ніби молитву, повторюючи про себе всі свої «не буде». Всі сили пішли і я заснула на підлозі посеред кімнати.
 
Вчора ми знову намагалися знайти справжню причину мого всеохоплюючого небажання їхати в Прагу. Я наполягала, що це через роботу – лише уявіть собі в холоди, негоду стояти на цій казковій ненависній площі з ліхтарем, вогонь в якому майже задмухують істеричні пориви вітру, і в чорному високому капелюсі, ніби казкар... Який мріє лише про теплу ковдру і горнятко липового чаю (а приходячи додому замість чаю мусить пити колдрекс і іншу гидоту). Я відверто ненавиджу свою роботу в холоди.
Після того, як я, здається, більш-менш відстояла свою думку, я відчула, що за нею щось інше. Не це є причина. Бо таке враження, що я тягну час аби мене звільнили з роботи.
Спробую цими вихідними відвідати ще один семінар з психології. Тоді, може, дещо стане ясніше.

Хоча погода мене вже підганяє. Оскільки я лишила в Празі всі теплі речі, то Україна мене оберігала – всюди, де була я, зберігалась відносно тепла погода якраз на одяг, що я мала з собою. Але тепер стає все холодніше. Тож, певно, таки час застібнути вже складену сумку, купити квитки... А далі Львова я уявляти не хочу. 

Потрібно ПОСТІЙНО нагадувати собі про НЕ БУДЕ! Бо я раз за разом піддаюсь звабливим мріям про кохання, чоловіка, сім’ю, весілля, дитину, будинок, садок вишневий, авто і дачу в горах. ЦЕ не з мого серця... ЦІ мрії, як би вони не відрізнялись від загально прийнятих деталями, залишуться в основі своїй надиктованими суспільством. Це огидно. Тепер я лише постійно тримаю в голові «не буде», «не мій».
Постійно борюсь з нищівним відчуттям своєї примітивності та незначущості... Огиди.
 Я думаю дедалі менше, дедалі вужче, дедалі повільніше. Що така людина може сказати світові? Як їй боротись з відчуттям зради Всесвіту?..
 А, може, нічого й не мало бути? Лише врятувати сотню душ свого роду (що вже дуже значна кількість). Встигнути врятувати ці і забути про мільярди інших. Їх врятують більш сильні і чисті. Більш кмітливі і чтуливі. А під «кіно» мався на увазі сценарій історії мого роду. Якщо довести це кіно до «хеппі енду», то місія виконана.
 Але мені гірко усвідомлювати, що я – «зірка» набагато меншого масштабу, ніж всі вважали. 

24.10.2009
Сьогодні я дізналась про своє НЕ БУДЕ. І заспокоїлась. Заспокоїлась мріяти, хотіти, переживати... Відчула як багато важили всі ці сподівання, що ось-ось прийде нове життя... А тепер я знаю, що цього не буде, бо я цього не хочу і не витримаю. Мені більше не хочеться ні до кого звертатись за розумінням, допомогою, підтримкою. Лише до Бога в собі.
Більше нестало чого хотіти до втрати пульсу. Разом з цим нестало і передчасного страху це втратити.
А потім я померла на три години.
Я попросила забрати мене. І мою душу охайненько вийняли з цього світу.
З того іншого світу я пам’ятаю лише барви... Все було настільки повне, насичене кольором, настроєм, смаком! Були книги і годинники. І хтось поруч.
Потім я повернулась сюди. Спочатку я відчула навіть не власне тіло, а ковдру на ньому. Потім повернувся слух і я почула тишу... Наскільки вона можлива в місті. Далі лежала і слухала як я дихаю, коли видихаєш не повітря, а образи, що ще тягнуться шлейфом з того світу... З якого я щойно повернулась.
Я відкрила очі. І вперше в житті побачила світ в сірих фарбах. Кожна молекула була сірою. Я раніше ніколи не бачила світ таким, хоча й говорила про сірість міста, людської маси, емоцій... Читала про це, уявляла. Але ПОБАЧИЛА вперше...
Далі без питання про час я просто лежала звикаючи до колись звичного. Лежала з розплющеними на всю душу очима, вперше всотуючи сірість, спокій, перші звуки... 

Іноді солодко просто думати, наповнюватись думками, заходячи все далі й далі... Іноді цього не вистачає. Страшенно ламає, ніби тобі конче потрібна ця доза... Дедалі більша... Так, певно, стають наркоманами.

...І коли недостатньо просто бачити і торкатись... Навіть бути максимально близько, бути одним... Недостатньо.

Недостатньо дотику... і недостатньо навіть привласнити – це зовсім не те, від чого можна отримати задоволення. Хочеться пройтись нігтями по шкірі, відчувши тіло глибше... Хочеться занурити пазури під неї, відчуваючи кров на долонях... Життя на долонях, коли по них стікає ціла душа... І глибше... В м’язи, рвучи їх, продераючи шлях... До серця. Вбирати в себе його думки, емоції, бажання, одержимість, оргазм.

До серця... ввібравши всю суть...

Або як в Бредбері – їсти його...

І усвідомлюючи, що скоро не буде наступної дози, починаєш відчувати ломку.